Я не пам‘ятаю, щоб навіть у дитинстві вірила у те, що усім обов‘язково перепаде справжнього щирого кохання. Мріяла, звісно, уявляючи себе принцесою і бачучи поруч не менш як принца. А ще персонажів улюблених мультиків. Дивна звичка, що йде з дісного малого віку - приміряти на себе чужі ролі, при чому глибоко, переживати емоції, придумувати свою історію... Відчувати щось не справжнє, а видумане. Зараз це схоже на щось дійсне нездорове.
Проте
З часом набагато сильніше хочеться вірити у це кохання для всіх. Може це смішно звучить у 18 років, коли ти розмовляєш як старик. Наче ти пережив багато. А насправді нічого.
Проте це дійсно так. Може у 10 років я читала Володаря Перснів і Сільмаріліон, а у 13 - Берроуза і маркіза де Сада, і уявляла, як буду крутою, і незалежною, і взагалі. Але у 18 мені хочеться дивитися про чисте платонічне кохання і мріяти саме про нього. Я думала, що подорослішала раніше за багатьох своїх підлітків, але можливо різні періоди просто переплутані у мене у голові.
Бо мої почуття видаються смішними. Закохатися у хлопця за перепискоюі, щоб потім дізнатися, що так мене дурила інша знайома за перепискою? Окей. Закохатися у кращу подругу по перепистці, при цьому зовсім не знаючи її вживу? Почути наприкинці «нам краще не спілкуватися»? Окей. Закохатися у ще одну дівчину лише за перепискою? Знов почути «нам краще не спілкуватися»? Окей. Зустрічатися із хлопцем, реальним і справжнім? Можливо ваерше відчувати себе правильною, нормальною, навіть не зважаючи на те, що місяць ви трималися за ручки і обіймалися? Слухати жарти про те, наскільки стрьомним є те, що ви навіть жодного разу не цілувались? Знов почути «нам краще не спілкуватись»? Слухати жарти сестри про те, що не дивно, що ви розсталися, якщо до тебе ні доторкнутися, ні поцілувати? Окей.
Можливо, піду ще посублімую, читаючи фанфіки і дивлячись серіали, вірючи, що завжди десь є той містер Дарсі. Буду фарбувати волосся у синій, огидно жартувати і сміятися, бісячи людей. Буду чекати на те саме кохання і нічого для його пошуку не робити. Бо я не знаю, що, бо я навіть і не спілкуюсь з новими людьми. Я соціфоб і до огидності язва. Просто на мене іноді так накатує ця віра і це очікування, наче не я до цього сміюся над дівчатами, які за свою єдину ціль бачать кохання, нехтуючи реалізацією себе і саморозвитком? Ні, я не така. Але я все одно вірю і сподіваюсь.
І щоб заснути швидко і спокійно, піду сублімувати несправжні почуття. Вау.

Я огидна, і дріб'язкова, і слабка, лінива і дезорієнтована. У мене прострація, опущені руки і страх чистого листа фотошопа. У мене нема ідей і це болісно.
І мені самотньо.
І я знаю, що ніхто у таких випадках не рятує.
Але все одно чекаю.
Вглядаюся в обличчя.
Марно.
Глупо.
Заздрістно дивлюся на інших.
Огидна.

Я тиждень не могла заплакати. Хоча мені була просто безмежно сумно і самотньо. І це типу було 1000% стрьомно і хворобливо. Я, звісно, не дуже шарю в усіх цих справах про стосунки, але мені жахливо егоїстично не вистачатиме людини, яка розуміла мене з півслова. Мій настрій, моє ставлення до чогось, якій можна було розповісти усе і чесно, з якою завжди можна кудись врешті решт просто вийти погуляти, коли хрєново вже вкрай. Яку розуміла я, і яка дозволяла розуміти себе.
І навіть якщо те були не такі вже й там стосунки. Типу, він навіть жодного разу не поцілував мене, варто було вже замислитись, що щось зовсім не так.
Проте, господі, наскільки наше спілкування відчувалось правильно і наскільки його не вистачає зараз. Я просто маю відчуття, що у мене мінімально шансів відтворити це. І не тому, що це було таке високе-глибоке кохання, а елементарно.. Хто зі мною буде знайомитися чи тим паче хотіти чогось ще. Серйозно, 0,001шансів. Навіть Б. за два місяці зрозумів, що зі мною щось конкретно не так. Розумний хлопчик.
Мені навіть нема чим йому дорікати, бо "не зійшлись" - це дуже ввічлива форма ще. Не звертаючи увагу, щоправда, на санта-барбару, влаштовану до цього, але то теж маячня.
І от цей безмежний сум і усвідомлення власної тотальної самотності в осяжному майбутньому.. Коли у грудях усе просто гонить.. Ні сльозинки. Таке враження, що моя хвора психіка таки дійсна хвора.
Організм, іди нахуй.
Гормони, дякую, що ви є.
У мене все.

Когда кэптин - прекрасное и печальное солнышко.

Составляю в голове приблизительный список того, что нужно с собой взять при переезде, и осознаю: как блять вообще можно было додуматься в 17 лет решить переехать в другой город ??? жить одной ???? а точнее еще с тремя людьми ?????? в общаге ????????
Привет, я Рита и я в шоке с себя.
Ну просто я очень домашнее и замкнутое дитя и... выход из зоны комфорта, левые люди, общие пространства... Эххх.

Абсолютно счастлива, что существует отдельный фест для украинского творчества по треку, и особенно что я смогла принять участие в нем, несмотря на то, что экзамены и выпускной подло подстраивали меня козни.)

В процессе рисования ни один вулканец не пострадал, но была развита тема панкового Спирка, в котором Джим с красками корпит над футболкой с пон-фарром, а Спок на заборе Академии пишет "Сурак жив".

Лучший фик - это тот, который и сам вдохновляет писать.
Только вот проблемка: писать хочется приблизительно то же самое, и ничего другого даже в голову не приходит.
И что делать с таким приступом вдохновения в полдесятого? Сублимировать в кучу новогодних открыточек. Кому их дарить-то...
Страшнейший приступ #stuckyfeels. Беда, однако.

Когда трейлер так опечалил, что уходишь в вулканский запой.
И еще уламываю матушку посмотреть ТОС.

Третье место в секции из одного участника - это победа. То есть как раз-таки наоборот, но неважно. Забавно, что в прошлом году эта работа была "однозначным первым местом" в секции побольше. Но дело даже не в этом.
Так странно... Я только сейчас поняла, как дорога мне стала за три года эта работа и как дорог стал мне Антонио Сальери. У меня как будто лучший друг умер, у меня просто слов нет, чтобы описать. Мне пусто и одиноко, снова, очень дурацкие ощущения. Не из-за того, что я не пойду дальше, это ладно, я даже рада. Оно мне надо? Но я вдруг поняла, что не будет больше никакого Сальери, никакой Малой Академии Наук, никакой свободы в выборе темы курсовой... На меня вдруг снова, как в сентябре, накатила щемящая тоска по школе, что довольно глупо. Но - немного трагедии, потому что все сейчас в последний раз.
Я даже не знаю, как теперь буду пересматривать Моцарт. Рок-оперу, что так люблю делать, потому, блин, ну... У них есть Сальери, а у меня больше нет т.т

Лежу на полу и скучаю по Антонио, мать его, Сальери. Все в порядке.
Только немного грустно. И хочется на море. Почему-то очень. Ну ладно.