Я не пам‘ятаю, щоб навіть у дитинстві вірила у те, що усім обов‘язково перепаде справжнього щирого кохання. Мріяла, звісно, уявляючи себе принцесою і бачучи поруч не менш як принца. А ще персонажів улюблених мультиків. Дивна звичка, що йде з дісного малого віку - приміряти на себе чужі ролі, при чому глибоко, переживати емоції, придумувати свою історію... Відчувати щось не справжнє, а видумане. Зараз це схоже на щось дійсне нездорове.
Проте
З часом набагато сильніше хочеться вірити у це кохання для всіх. Може це смішно звучить у 18 років, коли ти розмовляєш як старик. Наче ти пережив багато. А насправді нічого.
Проте це дійсно так. Може у 10 років я читала Володаря Перснів і Сільмаріліон, а у 13 - Берроуза і маркіза де Сада, і уявляла, як буду крутою, і незалежною, і взагалі. Але у 18 мені хочеться дивитися про чисте платонічне кохання і мріяти саме про нього. Я думала, що подорослішала раніше за багатьох своїх підлітків, але можливо різні періоди просто переплутані у мене у голові.
Бо мої почуття видаються смішними. Закохатися у хлопця за перепискоюі, щоб потім дізнатися, що так мене дурила інша знайома за перепискою? Окей. Закохатися у кращу подругу по перепистці, при цьому зовсім не знаючи її вживу? Почути наприкинці «нам краще не спілкуватися»? Окей. Закохатися у ще одну дівчину лише за перепискою? Знов почути «нам краще не спілкуватися»? Окей. Зустрічатися із хлопцем, реальним і справжнім? Можливо ваерше відчувати себе правильною, нормальною, навіть не зважаючи на те, що місяць ви трималися за ручки і обіймалися? Слухати жарти про те, наскільки стрьомним є те, що ви навіть жодного разу не цілувались? Знов почути «нам краще не спілкуватись»? Слухати жарти сестри про те, що не дивно, що ви розсталися, якщо до тебе ні доторкнутися, ні поцілувати? Окей.
Можливо, піду ще посублімую, читаючи фанфіки і дивлячись серіали, вірючи, що завжди десь є той містер Дарсі. Буду фарбувати волосся у синій, огидно жартувати і сміятися, бісячи людей. Буду чекати на те саме кохання і нічого для його пошуку не робити. Бо я не знаю, що, бо я навіть і не спілкуюсь з новими людьми. Я соціфоб і до огидності язва. Просто на мене іноді так накатує ця віра і це очікування, наче не я до цього сміюся над дівчатами, які за свою єдину ціль бачать кохання, нехтуючи реалізацією себе і саморозвитком? Ні, я не така. Але я все одно вірю і сподіваюсь.
І щоб заснути швидко і спокійно, піду сублімувати несправжні почуття. Вау.