01:44 

mori.more
Зірка з неба в душу впала.
Я тиждень не могла заплакати. Хоча мені була просто безмежно сумно і самотньо. І це типу було 1000% стрьомно і хворобливо. Я, звісно, не дуже шарю в усіх цих справах про стосунки, але мені жахливо егоїстично не вистачатиме людини, яка розуміла мене з півслова. Мій настрій, моє ставлення до чогось, якій можна було розповісти усе і чесно, з якою завжди можна кудись врешті решт просто вийти погуляти, коли хрєново вже вкрай. Яку розуміла я, і яка дозволяла розуміти себе.
І навіть якщо те були не такі вже й там стосунки. Типу, він навіть жодного разу не поцілував мене, варто було вже замислитись, що щось зовсім не так.
Проте, господі, наскільки наше спілкування відчувалось правильно і наскільки його не вистачає зараз. Я просто маю відчуття, що у мене мінімально шансів відтворити це. І не тому, що це було таке високе-глибоке кохання, а елементарно.. Хто зі мною буде знайомитися чи тим паче хотіти чогось ще. Серйозно, 0,001шансів. Навіть Б. за два місяці зрозумів, що зі мною щось конкретно не так. Розумний хлопчик.
Мені навіть нема чим йому дорікати, бо "не зійшлись" - це дуже ввічлива форма ще. Не звертаючи увагу, щоправда, на санта-барбару, влаштовану до цього, але то теж маячня.
І от цей безмежний сум і усвідомлення власної тотальної самотності в осяжному майбутньому.. Коли у грудях усе просто гонить.. Ні сльозинки. Таке враження, що моя хвора психіка таки дійсна хвора.
Організм, іди нахуй.
Гормони, дякую, що ви є.
У мене все.

URL
   

Море на вершине мира

главная