Прочитайте, как обстоят дела у сайта Дневников и как вы можете помочь!
×

Море, космос и всякое такое.
Brazzaville feat. Minerva – The Clouds in Camarillo (На вершине мира) #np

След в мире
URL
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
03:04 

Зірка з неба в душу впала.
Я не пам‘ятаю, щоб навіть у дитинстві вірила у те, що усім обов‘язково перепаде справжнього щирого кохання. Мріяла, звісно, уявляючи себе принцесою і бачучи поруч не менш як принца. А ще персонажів улюблених мультиків. Дивна звичка, що йде з дісного малого віку - приміряти на себе чужі ролі, при чому глибоко, переживати емоції, придумувати свою історію... Відчувати щось не справжнє, а видумане. Зараз це схоже на щось дійсне нездорове.
Проте
З часом набагато сильніше хочеться вірити у це кохання для всіх. Може це смішно звучить у 18 років, коли ти розмовляєш як старик. Наче ти пережив багато. А насправді нічого.
Проте це дійсно так. Може у 10 років я читала Володаря Перснів і Сільмаріліон, а у 13 - Берроуза і маркіза де Сада, і уявляла, як буду крутою, і незалежною, і взагалі. Але у 18 мені хочеться дивитися про чисте платонічне кохання і мріяти саме про нього. Я думала, що подорослішала раніше за багатьох своїх підлітків, але можливо різні періоди просто переплутані у мене у голові.
Бо мої почуття видаються смішними. Закохатися у хлопця за перепискоюі, щоб потім дізнатися, що так мене дурила інша знайома за перепискою? Окей. Закохатися у кращу подругу по перепистці, при цьому зовсім не знаючи її вживу? Почути наприкинці «нам краще не спілкуватися»? Окей. Закохатися у ще одну дівчину лише за перепискою? Знов почути «нам краще не спілкуватися»? Окей. Зустрічатися із хлопцем, реальним і справжнім? Можливо ваерше відчувати себе правильною, нормальною, навіть не зважаючи на те, що місяць ви трималися за ручки і обіймалися? Слухати жарти про те, наскільки стрьомним є те, що ви навіть жодного разу не цілувались? Знов почути «нам краще не спілкуватись»? Слухати жарти сестри про те, що не дивно, що ви розсталися, якщо до тебе ні доторкнутися, ні поцілувати? Окей.
Можливо, піду ще посублімую, читаючи фанфіки і дивлячись серіали, вірючи, що завжди десь є той містер Дарсі. Буду фарбувати волосся у синій, огидно жартувати і сміятися, бісячи людей. Буду чекати на те саме кохання і нічого для його пошуку не робити. Бо я не знаю, що, бо я навіть і не спілкуюсь з новими людьми. Я соціфоб і до огидності язва. Просто на мене іноді так накатує ця віра і це очікування, наче не я до цього сміюся над дівчатами, які за свою єдину ціль бачать кохання, нехтуючи реалізацією себе і саморозвитком? Ні, я не така. Але я все одно вірю і сподіваюсь.
І щоб заснути швидко і спокійно, піду сублімувати несправжні почуття. Вау.

08:50 

Зірка з неба в душу впала.
Ненавиджу ті короткі моменти, коли розум мені уві сні підкидує кадри якихось таких ідеальних стосунків. Один ідеальний дотик, один ідеальний поцілунок, одні ідеальні обійми.
Дякую, розум, можеш просто так сказати, що такій, як мені, ні на чого, крім снів, розраховувати не варто. Можна і без натяків.

00:12 

Зірка з неба в душу впала.
Я огидна, і дріб'язкова, і слабка, лінива і дезорієнтована. У мене прострація, опущені руки і страх чистого листа фотошопа. У мене нема ідей і це болісно.
І мені самотньо.
І я знаю, що ніхто у таких випадках не рятує.
Але все одно чекаю.
Вглядаюся в обличчя.
Марно.
Глупо.
Заздрістно дивлюся на інших.
Огидна.

15:38 

Зірка з неба в душу впала.
Споглядаючи прекрасне, хочеться відтворювати прекрасне.
Але о пів на другу усе прекрасне, доступне тобі - це робити календар в ілюстраторі, який задали в універі. І то прекрасним це не назовеш. Треба комусь календар?
Завжди мріяла писати вірші. Прості і звичайні вірші: з римою, ритмом і усією душею навиворіт. Тому що завжди здавалось, що саме у віршах найдоцільніше і найяскравіше можна висловлювати емоції. Проза для думок, поезія - для емоцій.
Так, я можу і навіть отримую задоволення від написання верлібру (це взагалі вважається? є якісь правила? я досі не розумію). Але мені хочеться довершеності однаково ритмових рядків. Простих, але небанальних рим.
Хочу писати, та не можу. Хочу хоч щось вже писати. Але це усе якесь емоційне каліцтво. Я словесний інвалід. О, що за редактор з мене буде, чи не так?

01:44 

Зірка з неба в душу впала.
Я тиждень не могла заплакати. Хоча мені була просто безмежно сумно і самотньо. І це типу було 1000% стрьомно і хворобливо. Я, звісно, не дуже шарю в усіх цих справах про стосунки, але мені жахливо егоїстично не вистачатиме людини, яка розуміла мене з півслова. Мій настрій, моє ставлення до чогось, якій можна було розповісти усе і чесно, з якою завжди можна кудись врешті решт просто вийти погуляти, коли хрєново вже вкрай. Яку розуміла я, і яка дозволяла розуміти себе.
І навіть якщо те були не такі вже й там стосунки. Типу, він навіть жодного разу не поцілував мене, варто було вже замислитись, що щось зовсім не так.
Проте, господі, наскільки наше спілкування відчувалось правильно і наскільки його не вистачає зараз. Я просто маю відчуття, що у мене мінімально шансів відтворити це. І не тому, що це було таке високе-глибоке кохання, а елементарно.. Хто зі мною буде знайомитися чи тим паче хотіти чогось ще. Серйозно, 0,001шансів. Навіть Б. за два місяці зрозумів, що зі мною щось конкретно не так. Розумний хлопчик.
Мені навіть нема чим йому дорікати, бо "не зійшлись" - це дуже ввічлива форма ще. Не звертаючи увагу, щоправда, на санта-барбару, влаштовану до цього, але то теж маячня.
І от цей безмежний сум і усвідомлення власної тотальної самотності в осяжному майбутньому.. Коли у грудях усе просто гонить.. Ні сльозинки. Таке враження, що моя хвора психіка таки дійсна хвора.
Організм, іди нахуй.
Гормони, дякую, що ви є.
У мене все.

14:24 

Зірка з неба в душу впала.
Півроку не писала і норм. А тепер, розумієте, захотілося.
Забавно було прочитати один з останніх постів про гуртожиток. Тому що ріл, не уявляла себе там. А воно, виявляється, дуже навіть норм.) Можна жити, прикольно. Головне - весело. Проте після двух тижнів вдома так не хочеться повертатися у грьобаний Київ і блядський ІЖ. Аж нудить при думці про альма-матер. Скільки лайна, як там, на мене ще ніде не виливали.

22:00 

Зірка з неба в душу впала.
Когда кэптин - прекрасное и печальное солнышко.

15:42 

Зірка з неба в душу впала.
Эх, впервые за полгода написала в днев и то какие-то записки юного социофоба.
Веник купить надо, вот.

12:22 

Зірка з неба в душу впала.
Составляю в голове приблизительный список того, что нужно с собой взять при переезде, и осознаю: как блять вообще можно было додуматься в 17 лет решить переехать в другой город ??? жить одной ???? а точнее еще с тремя людьми ?????? в общаге ????????
Привет, я Рита и я в шоке с себя.
Ну просто я очень домашнее и замкнутое дитя и... выход из зоны комфорта, левые люди, общие пространства... Эххх.

20:42 

Зірка з неба в душу впала.
Абсолютно счастлива, что существует отдельный фест для украинского творчества по треку, и особенно что я смогла принять участие в нем, несмотря на то, что экзамены и выпускной подло подстраивали меня козни.)


15:02 

Зірка з неба в душу впала.
Some fools think of happiness,
Blissfulness, togetherness...
Some fools fool themselves, I guess,
They're not fooling me.


Разрываюсь между любовью и ненавистью к этой песне. Как же ей не быть песней дня/месяца/года, если снова и и снова слушаешь ее по два раза в неделю. Впрочем, чем лучше получается танец, тем чуточку менее бесячим становится этот заевший мотив. Да и все равно шедевр же.

18:21 

Зірка з неба в душу впала.
В процессе рисования ни один вулканец не пострадал, но была развита тема панкового Спирка, в котором Джим с красками корпит над футболкой с пон-фарром, а Спок на заборе Академии пишет "Сурак жив".

00:25 

Зірка з неба в душу впала.
В итоге сублимирую #stuckyfeels в чиби Спирк, слушая грустные песни из гли.
Впрочем, обычный день из жизни задрота.

22:39 

Зірка з неба в душу впала.
Лучший фик - это тот, который и сам вдохновляет писать.
Только вот проблемка: писать хочется приблизительно то же самое, и ничего другого даже в голову не приходит.
И что делать с таким приступом вдохновения в полдесятого? Сублимировать в кучу новогодних открыточек. Кому их дарить-то...
Страшнейший приступ #stuckyfeels. Беда, однако.

Фоточка иллюстрировала мои чувства после первого
просмотра трейлера, но страдаки всегда в тему, ящитаю.

01:23 

Зірка з неба в душу впала.
Продолжаю косплей от бога.


21:56 

Зірка з неба в душу впала.
Когда трейлер так опечалил, что уходишь в вулканский запой.
И еще уламываю матушку посмотреть ТОС.

19:00 

Зірка з неба в душу впала.
Мазохистски слушаю неудачное выступление epolets с Х-фактора, где Павло забыл слова Ніхто крім нас. Вот как выглядят реальные страдашки хд
Просто ощущения приблизительно такие же. Хочется их обнять. И себя. Ээээ, ну, то есть

Впервые ради этого их выступления телевизор включила, и не жалею. Все равно люблю

18:12 

Зірка з неба в душу впала.

Третье место в секции из одного участника - это победа. То есть как раз-таки наоборот, но неважно. Забавно, что в прошлом году эта работа была "однозначным первым местом" в секции побольше. Но дело даже не в этом.
Так странно... Я только сейчас поняла, как дорога мне стала за три года эта работа и как дорог стал мне Антонио Сальери. У меня как будто лучший друг умер, у меня просто слов нет, чтобы описать. Мне пусто и одиноко, снова, очень дурацкие ощущения. Не из-за того, что я не пойду дальше, это ладно, я даже рада. Оно мне надо? Но я вдруг поняла, что не будет больше никакого Сальери, никакой Малой Академии Наук, никакой свободы в выборе темы курсовой... На меня вдруг снова, как в сентябре, накатила щемящая тоска по школе, что довольно глупо. Но - немного трагедии, потому что все сейчас в последний раз.
Я даже не знаю, как теперь буду пересматривать Моцарт. Рок-оперу, что так люблю делать, потому, блин, ну... У них есть Сальери, а у меня больше нет т.т

Лежу на полу и скучаю по Антонио, мать его, Сальери. Все в порядке.
Только немного грустно. И хочется на море. Почему-то очень. Ну ладно.

23:08 

Зірка з неба в душу впала.
Каким вообще может быть день, который начался с того, что:
1) Будильник прозвенел на час раньше;
2) Страшно болело колено;
3) Мама именно за завтраком решила поделиться впечатлением от военного госпиталя.
Конечно, отличным...
А когда еще и приходишь домой в пять вместе половины третьего. МАН какой-то невероятно скучный, к тому же...

А потом со мной снова случилась Моцарт. Рок-опера. И лучше день закончиться не мог.

02:23 

Зірка з неба в душу впала.
Теплая совушко-толстовка. Телпая вязанная кофта. Так-себе-теплое одеялко. И я, дрожащая от холода.
Привет, ноябрь. Ненавязчиво встречаю тебя под Любовников. Best. Ever.
Вспоминаю диру-фик с налетом мистики, в котором Кё вдруг резко начала страдать от холода в любых ситуациях, хоть там отопление, десять одеял и горячий чай. И тепло ему становилось только рядом с Каору. Возлюби ближнего своего, как обогреватель свой.
Только любить некого. Ну, в плане да. Об свинок тактильно не удовлетворишься.

Море на вершине мира

главная